Довго не знала чи потрібно щось писати…Всі новини, соц. мережі, та йвзагалі весь Інтернет заповнений різного роду інформацією про мою Країну. Алевсе ж таки вирішила висловити свою думку, може це допоможе мені і самійзбагнути як я сама до всього ставлюсь.

Коли починались протести та збиралися перші люди на Майдані, я не схвалювалаїх мету. Підписання угоди про асоціацію з ЄС, я, особисто, не підтримувала,принаймні не на поточному рівні розвитку України. Хоча навіть мене здивувала,що серед безлічі варіантів відмови від підписання угоди про асоціацію, уряд обравсаме такий – без роз’яснень та переконань, просто проголосити про призупиненняпідготовки до євроінтеграції та повернути міжнародну політику Країни на 180 ⁰,почавши перемовини з РФ.

Потім були перші звістки про сутички між «євромайдановцями» та силамипідрозділу «Беркут» і пролилась перша кров. Для мене це був перший шок! Язавжди пишалася тим, що в моїй Країні можна мирно висловлювати свою думку.Виявилось – я помилялась…Не можу сказати, що я стовідсотково вірю ЗМІ, якімайже в один голос звинувачують у першому прояві насильства саме сторону влади.Проте факт, є фактом - після 30 листопада наша історія змінилася назавжди,бо спроби розігнати протестувальниківсилою запустили цепну реакцію…

Далі почалися щось небачене і незбагненне. Нам на півдні було важкорозлічити правду від вигадки…чи дійсно у столиці працювали ватаги провокаторів– «тітушек», чи це спроба виправдати дій радикалів, я не можу визначитисьнавіть зараз.

Так чи інакше ми зустріли Новий 2014 рік у відносному мирі, десь у цей часі я були в Києві, на свої очі бачила барикади на Майдані та на Хрещатику. Тодімені здавалося, що найстрашніше позаду, а протест вщухне сам собою…

Але потім були «Закони про диктатуру» і агресивне, жорстоке протистояння наГрушевського і перші смерті…а ми на півдні бачили новини про захопленні урядовібудівлі і в столиці, і в інших містах моєї Країни. Нас обурювала жорстокість,вандалізм і той хаос, який панував у Країні. За жахом перед тим, що відбувається,пересічні миколаївці не бачили (тай може і не бачать досі) – те, що починалосьяк проєвропейській виступ переросло спротив діючій, корумпованій владі.

Подій 18-20 лютого стали для мене цілковитим ШОКОМ!!!!! Штурм Майдану,пожежа у будинку профспілок, але найжахливіше – відкритий вогонь по цивільномунаселенню. Новини змусили мене засумніватися, що я все ще в моїм милій Україні…до останнього я відмовлялася вірити що таке взагалі можливо. Використаннязброї з боку влади намагалися виправдати як тільки можна…я згодна з тим, щоколи ватага озброєних молодиків захоплює міліцейський відділок, чи прокуратуру,чи іншу урядову будівлю, то ніяк інакше як бандитизм це не назвеш, але жстріляли у людей без зброї, у жінок медиків. Відстрілювали тих, хто намагався допомогтипораненим ніби на полюванні. Таке виправдати не можливе. Таке проститенеможливе!

Все, що так чи інакше, стосується конфлікту серед мешканців однієї країни (не хочу, боюсь, називати це громадянською війною) потребує обережності. Явпевнена, що по обидві сторони барикад вистачало радикалів, які діяли неоправдано жорстоко та своїми діями провокували опонентів. Загиблі є по обидвісторони. Про це забувати не можна! Кожне життя безцінне! Тому шанувати одних ізабувати про інших просто неприпустимо!

І я не кажу, що «Небесна сотня» на заслуговує шанування. Навпаки, я доглибини душі вражена сміливістю людей! Те, що знайшлися люди, які у сучаснійУкраїні не злякалися смерті і продовжували відстоювати свої переконання,захищати інтереси всього народу, свідчить, що для нас, як для нації, ще не всевтрачено. Але якщо вже аналізувати та розслідувати події підчас сутичок та причинизагибелі людей , то вже робити це прозоро та неупереджено!